Валерій Богуславський: "Радий, що "Буковина" перебуває не просто у першій лізі, а й у верхній частині турнірної таблиці"

 

Майже все своє життя Валерій Богуславський віддав команді з Чернівців «Буковині». Ще у далеких 1980-х роках під керівництвом Анатолія Молотая Валерій Олександрович ставав чемпіоном серед команд другої ліги, а фактично — чемпіоном УРСР. Розпочав тренерську кар’єру саме у Чернівцях і, будучи помічником Юхима Школьникова, здобував срібні медалі чемпіонату УРСР. Навіть самостійну тренерську кар’єру розпочав саме у «Буковині». Проте був у житті фахівця і період роботи у вищій лізі головним тренером. Це була тернопільська «Нива» кінця 1990-х, коли ще команда залишалася грозою фаворитів, обігрувала грандів на кшталт «Динамо» та «Шахтаря», а проте, на жаль, починала «згасати».

 

 Колишній киянин Валерій Олександрович, заслужено ставши «своїм» у Чернівцях, охоче згадує період про команду ще одного міста, Тернополя, який залишив слід у його біографії. Пан Богуславський також висловив свою думку щодо чернівецької "Буковини" сучасного зразка.


 Валерію Олександровичу, тренерську кар’єру ви починали у «Буковині». А як виник варіант із тернопільською «Нивою»?


— Робота в «Ниві» нічим не відрізнялася від роботи в решті команд. Період співпраці з «Буковиною» закінчився, і 1999 року мене запросили до Тернополя. Треба сказати, що Тернопільська і Чернівецька області — сусідки, тому команди одна одну знають добре, і запросити тренера з сусідньої області не важко.

— А хто саме запросив?

 

— Тоді президентом клубу був Олександр Кривий.

— Він знав вас по роботі в «Буковині»?


— Цього я не знаю. Знаю лише, що на контакт зі мною виходив саме він. Якщо говорити про якість моєї роботи, то я не можу давати сам собі оцінок.

 Для вас тоді це був новий життєвий етап?


— Аякже! Попри те, що команди грали у різних лігах — «Буковина» у першій, а «Нива» у вищій, — все таки це були колективи майже одного регіону. Не треба забувати, що це були 1990-і роки — період становлення вітчизняного футболу.

 Робота в Тернополі і й у Чернівцях відрізнялася?


— Так. Як немає у світі двох однакових людей, так і немає однакових команд. Кожна індивідуальна і неповторна.

— У ваш період «Нива» була міцним середняком вищої ліги…


— Маєте слушність. І у той період з командою працювали такі чудові тренери, як Ігор Яворський, Ігор…

— Юрченко?


— Точно! Команда за цих тренерів обігрувала і «Динамо», і «Шахтар». Колектив був просто чудовий. Традиції там були закладені ще ті! Скажу щиро, що патріотизм і бойове налаштування компенсували певні недоліки в індивідуальній майстерності чи в тактичному плані. «Нива» тоді мала характер, якого часом бракує сучасним командам, і самовіддачу.

— З Ігорем Юрченком вам вдалося попрацювати разом у тренерському штабі «Ниви»?


— Ні. Коли мене запрошували в команду, місце головного тренера було вакантне.

— «Нива» була міцним горішком елітного дивізіону. Вам важко було підтримувати цей імідж?


— По-перше, це моя робота. По-друге, було багато факторів, які позитивно впливали на підвищення морального духу. Ми, тренери, намагалися налаштувати команду на боротьбу, але й гравці самі хотіли досягати високих результатів.

— Коли ви очолювали «Ниву», їй вдалося перемагати і грати на рівних з такими сильними командами, як донецький «Металург», «Дніпро», «Кривбас», який у сезоні 1999/2000 виграв бронзу чемпіонату України. Хто у той період були лідерами і символами тернопільської «Ниви»?


— Ця команда була сильною колективними діями. Молодь тягнулася до лідерів і різниця між провідними гравцями і менш досвідченими була невеликою. Повірте, дуже важко когось виокремити. Нас об’єднував дух колективізму, і цей фактор був інколи набагато сильніший, аніж матеріально-технічний. Взяти той же Донецьк, Київ — там команди, у яких бази і тренувальні поля були набагато кращі, ніж у нас.


Не можу не згадати таких гравців, як Автандил та Таріел Капанадзе, Дмитро Мазур — це були справжні лідери команди. Хочеться згадати всіх і нікого не образити. Усі гравці, які були у тій команді, заслуговують на добре слово.

— А які матчі вам найбільше запам’яталися з того часу?


— Нічия вдома з донецьким «Шахтарем». Матчі проти «Ворскли», яка тоді була одним із лідерів чемпіонату. За змістом гри мені запам’яталися поєдинки проти «Дніпра», «Чорноморця», вони були дуже насичені. Інша річ, що не завжди вдавалося досягти бажаного результату. Були матчі, коли ми втрачали перемогу на останніх хвилинах. Але за самою грою багато поєдинків були хороші.

 Під вашим керівництвом грав тоді Ігор Біскуп, про якого говорили і говорять, що це справжній символ тернопільської «Ниви». Що ви можете сказати про нього?


— Вже той факт, що він на той період ще виступав за «Ниву», заслуговував на повагу. Адже коли я був ще гравцем, то грав проти нього на полі. І уявіть ситуацію: я вже давно закінчив футбольну кар’єру, став тренером, а він ще грає і при тому не посередньо, а є лідером команди. Дещо було незвично, що я грав проти нього, а тепер Ігор у мене в розпорядженні, але він жодного дискомфорту не створював, і працювати з ним було одне задоволення.

— У вашій команді грало багато легіонерів з Грузії…


— Це — правда.

 Це ви їх запрошували чи вони вже там були до вашого приходу?


— Я їх не запрошував. Для цього мав бути селекційний відділ, але у нас його як такого не було. Віце-президент нашого клубу Автандил Мдинарадзе запрошував своїх співвітчизників із Грузії. Відзначу, що це були не посередні гравці. Наприклад, Олександр Кайдарашвілі міг би стати дуже хорошим футболістом, принаймні, коли він тільки-но з’явився в «Ниві», він демонстрував гру пристойної якості.

— З Грузією було налагоджено трансферну систему?


— Я не знаю, як вона здійснювалася, але, принаймні, команда поповнювалася грузинськими гравцями.

 Зараз, через багато років, ви слідкуєте за цими гравцями? Знаєте, хто як продовжив свою кар’єру, у кого як склалася доля?


— Річ у тім, що вже на той час більшість з них була немолодими гравцями. Зараз більшість завершила свою кар’єру. Коли я іноді приїжджаю до Тернополя, то завжди цікавлюся, хто де.

— Ви часто згадуєте ту команду?


— Дуже часто. Адже той період був для мене життєвим досвідом у всіх відношеннях. Були й позитивні моменти, і негативні, поразки й успіхи.

— Чи знаєте, як склалася доля грузинських футболістів?


— Я не знаю, як здійснювалися ці трансфери у нашу команду, бо часом вони були непередбачувані. Бувало, що гравці раптово з’являлися і так само раптово кудись зникали.


— А хто з грузинських легіонерів розкрився у вашій команді?


— Я не можу дати ствердної відповіді, оскільки той чи інший гравець потрапив до «Ниви» ще до мого приходу, і, можливо, розкрився ще за попередніх тренерів. Можу сказати лише, що я намагався побудувати свою роботу так, щоб їхні якості розкривалися якомога краще і ввійшли у командне русло. Якщо це виходило, то у нас складалися хороші матчі.

— Чому в той період «Нива» не змогла закріпитися у вищій лізі?


— Причина була одна. У той період відбувалося становлення усього професіонального футболу. Серед наших конкурентів були клуби з серйозною інфраструктурою, матеріально-технічним забезпеченням. Ця обставина дуже позначалася на грі команди. До того ж, у керівництва нашого клубу виникала неузгодженість у діях. Все це призвело до того, що команда понизилася в класі. Дуже багато чинників впливало на долю команди.

— В останньому сезоні у вищій лізі за «Ниву» грав Віталій Розгон. Ви його застали?


— І не лише застав. Фактично я його запросив у команду.

 

— Набагато пізніше він стане одним із найдосвідченіших гравців українського чемпіонату. А тоді він був ще 19-річним юнаком. Чим він вам запам’ятався?


— Він запам’ятався як гравець, зосереджений на роботі. Мав неймовірне бажання грати. Був старанний не лише під час тренувань, а й під час матчів.

— З Ігорем Біскупом і Ігорем Яворським вам довелося попрацювати разом як з тренерами?


— Ні, ані з одним, ані з іншим.

— Коли команда понизилася в класі, ви ще працювали в ній як головний тренер?


— Ні. Були лише намагання очолити «Ниву».

— Чому не здійснилися?


— Саме тоді мала відбутися зміна керівництва клубу. Ніхто не знав, хто керуватиме клубом і як. Конкретики не було. Не вийшло нічого конкретного і в наших із клубом переговорах.

— Наскільки відомо, ви ще працювали у тренерському штабі полтавської «Ворскли». Що то був за період?


— Команду тоді очолював Володимир Федорович Лозинський. Саме він мене і запросив у Полтаву. Тут робота була дещо вищою за своїм рівнем, уже потрібно було значно більше терпіння і знань. Повторюся: тоді проходило становлення нашого вітчизняного футболу, і доводилося зіштовхуватися з багатьма нюансами.

— Ви — киянин. Володимир Лозинський також багато років жив і працював у Києві. Це відіграло свою роль у запрошенні вас до полтавської команди? Ви були знайомі з Володимиром Федоровичем до роботи у «Ворсклі»?


— Ми грали разом юнаками за київське «Динамо». Але я би хотів, щоб моє запрошення до Полтави сприймалося як дружній жест Лозинського. Так, ми грали за дубль «Динамо, але потім наші шляхи розійшлися. І вже потім ми зустрічалися один проти одного як тренери. Він тренував ЦСКА, я — «Буковину».

— Наскільки відомо, ви отримали недавно про-диплом, який дозволяє працювати в Європі. Не було у вас можливості працювати за кордоном?


— Я й справді отримав такий диплом 2008 року. Але на моє переконання наш, український футбол має потребу у кваліфікованих тренерах. І наразі я говорю не про себе. Та для того, щоб у нас це сталося, потрібно перебудовувати футбольну систему або створювати нову. Стару, радянську систему підготовки гравців зруйнували, а нової ще не побудували. А за кордоном саме так і працюють: звертають увагу на систему підготовки футболістів. Тому й футбол відрізняється від нашого.

— Розкажіть, будь ласка, про своє життя зараз. Мешкаєте в Чернівцях?


— Точно так. Займався тут з дітьми. Зараз практичної роботи немає, тому багато працюю з футбольною літературою. Тренер не повинен стояти на місці, а мусить постійно слідкувати за розвитком футболу.

— За нинішнім станом команди «Буковина» слідкуєте? Ходите на матчі?


— Звичайно. І радий, що вона перебуває не просто у першій лізі, а й у верхній частині турнірної таблиці. Я й зараз працюю з молоддю, щоправда, мої підопічні ще юні. Але, сподіваюся, вони поповнять «Буковину». І навіть не в поодинокому екземплярі.


А за матчами чернівецької команди я слідкую. Бачу, як зараз працюють молоді тренери команди, які свого часу були моїми підопічними у «Буковині». Це стосується і клубної школи. Це частина мого життя і моєї роботи.

— І який рівень чернівецької молоді?


— Зараз я оцінок не даватиму, але я дедалі більше переконуюсь, що зараз до підготовки дітей дорослим потрібно збільшити увагу разів у сто. Зараз, коли діти ще у маленькому віці, якщо їм усе добре пояснювати, вони будуть добре засвоювати. А діти, які народилися в Україні, мають право на те, щоб розвивати свої таланти і здібності. На превеликий жаль, можливості розвиватися дітям є лише у деяких великих клубах. Нам усім потрібно займатися саме цим — розвитком масового футболу.

 

Зараз ось у нас потроху починають будувати штучні поля, щоб експлуатувати їх цілий рік і 24 години на добу. Починаємо освоювати нові методики, але це потрібно робити ще більше і краще. Крім цього дітям потрібно приділяти увагу не лише на футбольному полі, а й пояснювати їм, що футбол — це життя, це стиль життя, здоров’я, і в моральному плані це та річ, яка необхідна молоді. В Чернівецькій, наприклад, області в цьому плані ще треба багато працювати.

— А що можете сказати про нинішню «Ниву» (Тернопіль)?


— Останнім часом у дії цю команду я не бачив. Але виходячи з того, як розвиваються події довкола неї, розумію, що все це тягнеться ще з тих часів, коли команда залишала вищу лігу. На жаль, має місце тенденція, яка спрямовує команду вниз по сходах. Дуже шкода, що так відбувається.


Якщо згадати про всі команди, які виступали у західному регіоні у вищій лізі — Луцька, Рівного, Чернівців, Тернополя, Івано-Франківська, Ужгорода, — то всі вони за своїм ігровим почерком були різні, неповторні. Кожна з цих команд мала свою манеру ведення гри. Можна було відразу визначити — ось це команда Тернополя, це Ужгорода, це Львова, а це — Чернівців. Тому прикро, що від нашого регіону зараз у прем’єр-лізі лише дві команди.

— А як ви сприйняли інформацію про те, що Ігор  Біскуп очолив «Ниву»?


— Я лише «за» і дуже радий! Єдине до нього зауваження, що він пізно це зробив. Потрібно було це зробити раніше. Наприклад, нашу, чернівецьку команду очолює Вадим  Заяць. Працює, слава Богу, вдало. А все, напевно, через те, що це його початковий досвід роботи: як почав тренувати цю команду, то так її і веде. Щиро бажаю йому успіхів. Допомагає йому Сергій Черняк, який колись грав у «Буковині» і почав тренерську кар’єру в Чернівцях. Прийшло нове покоління тренерів, і зичу йому успіхів.

— Ви киянин, але майже все життя грали та працювали у Чернівцях і залишилися у цьому місті, можна сказати, назавжди. Чим привабили вас Чернівці?


— З цього приводу по Україні вже багато розповідей і легенд ходять. Про Чернівці говорять, що це — маленький Париж. Справді, це колоритне місто, починаючи від його населення і завершуючи його історією. Таких міст в Україні небагато. Тим більше, що архітектура тут збереглася, як у Львові. Та й стосунки між людьми тут якісь особливі щодо взаєморозуміння. Такі прекрасні традиції в Україні є, але їх мало.

— Які у вас найближчі плани? Чи готові ви повернутися до активної тренерської кар’єри?


— Тренер — це не професія, це стиль життя. І якщо у мене є пауза в практичній роботі, вона замінюється теоретичною. А щодо планів… Не хочу загадувати наперед. Недарма кажуть: «Хочеш розсмішити Бога, розкажи йому свої плани на завтра». Звичайно, працювати хочеться, без питань. Головне, аби бути готовим до роботи.

 

За матеріалом Олексія КОМАРОВСЬКОГО, "Український футбол"